Борис Гедальевич Штерн (14 февраля 1947, Киев — 6 ноября 1998, там же) — русский писатель-фантаст. Жил на Украине. Член Союза писателей СССР (1988). Лауреат премий «Бронзовая улитка» и «Странник». Работал разнорабочим в Сургуте и Нижневартовске. Переехал в Одессу. Окончил филологический факультет Одесского Государственного Университета. В 1971 году послал свою первую повесть Борису Стругацкому и получил его одобрение. Первый рассказ (юмореска «Психоз») был опубликован в 1975 году. Произведения малоизвестного автора привлекают внимание Бориса Хазанова и Штерн начинает сотрудничество с журналом «Химия и жизнь». В период с 1976 года и до конца 1980-х он напечатал несколько научно-фантастических рассказов: «Фокусники» (1976), «Дом» (1980), «Чья планета?» (1980) и другие. С начала 1990-х годов Борис Штерн начинает больше печататься. Расширяется его жанровый диапазон — он обращается к сказкам, сатире, социальной и реалистической прозе. Одно из наиболее известных произведений того периода повесть «Записки динозавра», а также продолжение цикла рассказов о приключениях инспектора Бел Амора. Выходят сборники Бориса Штерна «Кто там?», «Рыба любви» и другие. Издаётся роман «Эфиоп», который получает премию «Бронзовая Улитка». Однако в ноябре 1998 года он неожиданно умирает. Роман про инспектора Бел Амора «Вперёд, конюшня!» вышел уже после смерти автора. Борис Штерн — лауреат премии «Старт» за сборник «Чья планета?», был признан лучшим фантастом Европы (до него этой чести в Восточной Европе удостаивались лишь братья Стругацкие и Станислав Лем). В 1999 году на конгрессе фантастов России «Странник» писателю посмертно присуждена премия «Паладин фантастики».

Pavlo Derevianko is an Ukrainian fantasy writer. Currently serves in the Special Forces Brigade Azov.

Народився 4 (16) лютого 1879 в селі Ладані на Полтавщині у сім’ї священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії, де познайлмився з С. Петлюрою. Отримавши імператорський дозвіл на навчання у світському закладі вступив до Харківського ветеринарного інституту, що його закінчив 1902 року. Працював ветеринарним лікарем. Видав популярний посібник з ветеринарії — рос. «Скотолечебник». Брав участь в революційному і українському національному русі. 1906 року за організацію селянської спілки був заарештований і ув’язнений. Після звільнення перебував під наглядом поліції. Зайнявся журналістикою, став активним дописувачем українських газет«Рада», «Хлібороб», «Засів». У 1917 році працює у київському видавництві «Час», а також став першим редактором часопису«Книгар» — першого критико-бібліографічного періодичного видання України. За час редагування опублікував на його сторінках 37 статей та відгуків на нові видання. 7 березня 1917 року був обраний до складу членів Української Центральної Ради від ТУП. У тому ж році обраний членом Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій. Один із фундаторів та голова Товариства шкільної освіти, член ради Київського товариства «Просвіта». 1919 року В. Королів-Старий відряджений з дипломатичною місією УНР до Праги, де й залишився жити до кінця життя. Там познайомився з майбутньою дружиною — українською письменницею Наталеною Королевою і оселився в містечку Мельнік. Багато років викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, водночас не покидаючи літературної творчості. Туга за рідним краєм відбилася в усіх його творах: і в романі «Чмелик», що розповідає про мандри юнака з Полтавщини, і в оповіданнях, і у збірці казок «Нечиста сила», яка вийшла друком у 1923 році у чеському місті Каліші. У доробку письменника є і п’єси-казки «Русалка-жаба», «Лісове свято», і твір про Бориса Грінченка, і чимало перекладів з чеської мови, і навіть малюнки, на яких відтворено природу і побут Закарпаття. Фундаментальною малярською його працею слід вважати розпис василиянської монастирської церкви в с. Імстичево. 1930 року опублікував спогади про Симона Петлюру, з яким не тільки навчався в Полтаві, але й співпрацював у Київському губернському земстві, зокрема в питанні упорядкування могили Т. Г. Шевченка. Помер письменник 11 грудня 1943 в Чехословачинні.

Олександр Михед (нар. 1988) – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук. Автор понад 150 публікацій у провідних українських ЗМІ та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, США та Білорусі. Вибрані есеї перекладено англійською, польською, сербською, російською мовами. Куратор “АмнезіЯ project: відкрита платформа” – літературно-мистецького мультимедійного проекту, підґрунтям для якого стала художня книга «АмнезіЯ», що вийшла друком 2013 р. у видавництві “Електрокнига”. Уривки книжки перекладено англійською, італійською, німецькою, польською та фінською мовами. Проект увійшов в сімку найкращих проектів світу, за версією фестивалю “SOUNDOUT!” (м. Берлін). Автор збірки оповідань “Понтиїзм“, що вийшла друком 2014 р. у “Видавництві Кальварія”. Оповідання друкувалися в “Кур’єрі Кривбасу” та на сайті “Українська правда. Життя“. Книга ввійшла в довгі списки премій “Книга року Бібісі-2014″ та “ЛітАкцент року”. Автор психотрилера “Астра”, що з’явився друком 2015 р. у “Видавництві Анетти Антоненко”. Ввійшов до списку “Молоді письменники, з якими варто познайомитись”, складеного виданням “Українська правда”. Гостьовий редактор спеціальної української теми он-лайн журналу світової літератури Words Without Borders (м. Нью-Йорк, США). Переклав українською романи Бориса Акуніна “Сокіл і Ластівка” та “Турецький гамбіт” (видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, 2012). Спільно з Богданою Матіяш переклав українською вірші американської художниці Дженні Хольцер («Есеї підбурення», редактор Антоніна Ящук, 2010). Також здійснив переклад кількох інформаційних видань PinchukArtCentre (2010-2012). Куратор персональної виставки білоруського митця Алєксєя Шинкаренка (“Білоруська фактографія. Частина І”, галерея “Квартира 57″, 27 травня – 9 червня 2013 р.), польсько-української групової фотовиставки “EURO: дві країни – одна історія” (Музей історії міста Києва, 12-30 червня 2013 р.), арт-прогулянки “depARTments” в рамках міжнародного фестивалю “Транскавказія” (14-16 червня 2013 р.). Співкуратор виставки “АмнезіЯ project: відкрита платформа” (Leteraturhaus Lettretage, Берлін, Німеччина, 28-29 травня 2014 р.) . Організатор, модератор і учасник численних літературно-мистецьких і освітніх заходів та міжнародних наукових конференцій. В якості куратора Літературної програми PinchukArtCentre (2010-2012) виступив куратором трьох літературних ночей в PinchukArtCentre: «Новітнє мистецтво і література: територія контакту» (17.12.2010), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 2» (18.03.2011), «Новітнє мистецтво і література: територія контакту – 3» (24.06.2011), літературного марафону “7 про 20″ (24.12.2011), а також спеціальних проектів «Чути, щоб бути почутим» (25.11.2011), «Долі окремих людей» (02.03.2012) та «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”» (18.08.2012). Експерт Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2011», учасник «Кураторської платформи» PinchukArtCentre та «Школи кінокритиків» у рамках Одеського міжнародного кінофестивалю 2012 року, ментор Школи літературної критики і книжкової журналістики “Контекст-2″, куратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2013, співкуратор Літературної програми ГОГОЛЬFEST 2014, учасник літературних резиденцій у Фінляндії та Латвії. У своїй мультивекторній роботі за допомогою комплексного підходу ставить за мету створити цілісне бачення сучасної масової культури: література – кінематограф – мистецтво. (Source: www.mykhed.com)

Володимир Єшкілєв - український прозаїк, поет, есеїст, організатор літературного процесу. Народився 23 травня 1965 р. у Івано-Франківську, Українська РСР. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника) (1988). У 1988—1998 рр. працював учителем історії і правознавства (в івано-франківських середніх школах № 18 і № 12) та викладачем (з 2001 р. — старшим викладачем, з 2004 до 2011 рр. — на посаді доцента) Західно-українського економіко-правничого університету. З 2018 р. активно займається кінодраматургією.

Іван Якович Франко — видатний український прозаїк, поет, драматург, публіцист, перекладач, науковець, фольклорист, громадський і політичний діяч, видавець. Народився 27 серпня 1856 у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Рано осиротівши (батько помер коли Івану було 9 років, а в 1872 році померла мати) Франко спромігся здобути грунтовну освіту. У 1862–64 роках він навчався у початковій школі сусіднього села Ясениця-Сільна, в 1864–1867 рр. – у школі отців-василіан в Дрогобичі, а в 1867–1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі. В гімназійні роки почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда), збирати фольклор, писати вірші і прозу. По закінченні гімназії у 1875 році Франко вступає на філософський факультет Львівського університету і поринає у суспільно-політичне життя краю. Разом із М.Павликом видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), з І.Белеєм журнал «Світ» (1881—1882); співпрацював у виданні кількох журналів та альманахів, зокрема: «Товариш» (1888), «Зоря» (у 1883—1886), «Правда» (1888), газети «Діло» (1883—1886) та інших. Був одним із засновників 1890 року першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП). 1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію і здобув учений ступінь доктора філософії. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886. В їх родині з’явилось четверо дітей. Разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894-1897). Упродовж 1887-1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski». З 1899 року, відійшовши від громадсько-політичних справ, повністю присвятив себе літературній і науковій праці — став членом Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ), очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). За життя чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Починаючи з 1908 року стан здоров'я погіршується. Невважаючи на хворобу Франко продовжував літературну й наукову працю до самої смерті. Похований у Львові на Личаківському кладовищі. Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург), перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, філософ. Його творчий доробок за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів.