Librarian Note: This is an alternate name variant profile. See primary profile: Taras Shevchenko. Тара́с Григо́рьевич Шевче́нко (укр. Тара́с Григо́рович Шевче́нко; 25 февраля [9 марта] 1814, село Моринцы, Звенигородский уезд Киевской губернии, Российская империя (ныне — Черкасская область, Украина) — 26 февраля [10 марта] 1861, Санкт-Петербург, Российская империя) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этнограф, общественный деятель.

Іван Якович Франко — видатний український прозаїк, поет, драматург, публіцист, перекладач, науковець, фольклорист, громадський і політичний діяч, видавець. Народився 27 серпня 1856 у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Рано осиротівши (батько помер коли Івану було 9 років, а в 1872 році померла мати) Франко спромігся здобути грунтовну освіту. У 1862–64 роках він навчався у початковій школі сусіднього села Ясениця-Сільна, в 1864–1867 рр. – у школі отців-василіан в Дрогобичі, а в 1867–1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі. В гімназійні роки почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда), збирати фольклор, писати вірші і прозу. По закінченні гімназії у 1875 році Франко вступає на філософський факультет Львівського університету і поринає у суспільно-політичне життя краю. Разом із М.Павликом видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), з І.Белеєм журнал «Світ» (1881—1882); співпрацював у виданні кількох журналів та альманахів, зокрема: «Товариш» (1888), «Зоря» (у 1883—1886), «Правда» (1888), газети «Діло» (1883—1886) та інших. Був одним із засновників 1890 року першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії (РУРП). 1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію і здобув учений ступінь доктора філософії. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886. В їх родині з’явилось четверо дітей. Разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894-1897). Упродовж 1887-1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski». З 1899 року, відійшовши від громадсько-політичних справ, повністю присвятив себе літературній і науковій праці — став членом Наукового товариства ім.Шевченка (НТШ), очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). За життя чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Починаючи з 1908 року стан здоров'я погіршується. Невважаючи на хворобу Франко продовжував літературну й наукову працю до самої смерті. Похований у Львові на Личаківському кладовищі. Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург), перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, філософ. Його творчий доробок за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів.

Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) - Ukrainian ethnographer-archeologist and fiction writer. For his scientific works as ethnographer-archeologist written in Ukrainian and printed under the real name Viktor Petrov (ukr. Віктор Петров) please use this author-profile: Віктор Петров) For his fiction works as a fiction writer written in Ukrainian and printed under pseudonym V. Domontovych (ukr. В. Домонтович) please use this author-profile: В. Домонтович)

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в заміжжі Косач) — українська письменниця, драматург, публіцистика, громадська і культурна діячка, перекладачка, фольклористка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова. Народилася 30 червня (17 червня за ст. стилем) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць». Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів. Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок». Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Файл:Олена Пчілка (Косач-Драгоманова). 1910-ті.jpg Олена Пчілка. 1910-ті. У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу. У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року. Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

Уляна Кравченко (справжнє ім'я Юлія Шнайдер) — українська письменниця, поетеса, учителька та активістка жіночого руху кінця XIX — початку XX століття. Народилася 18 квітня 1860 року в Миколаєві (нині Львівська область), в родині урядника. Вивчала педагогіку в Львівській учительській семінарії та працювала вчителькою на Львівщині та Дрогобиччині. Кравченко здобула популярність завдяки поезії, що мала громадсько-політичний, патріотичний та феміністичний характер. Її перша поетична збірка «Prima vera» (1885) була написана під впливом Франка, а збірка «На новий шлях» (1891) закликала жінок до активної участі у суспільному житті. Вона співпрацювала з численними українськими виданнями, де публікувала свої твори. Особливе місце в її творчості займають твори для дітей, зокрема збірки «Проліски», «В дорогу», «Лебедина пісня» та інші. У 1920-х роках Кравченко також писала ліричні вірші та працювала над перекладами з європейських поетів. Вона була активною учасницею жіночого руху, співпрацювала з феміністичними виданнями, такими як «Перший вінок». Її творчість відзначалась патріотизмом, глибокими роздумами про долю українського народу та його боротьбу за національну незалежність. Поетеса померла 31 березня 1947 року в Перемишлі, де й похована.

Український письменник і педагог. Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині та Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете». 1904 вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м. Дзержинськ Донецької області). 1906 заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в'язниці. 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати. Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 — завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада». Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, був (до Лютневої революції 1917) командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915). 1919 жив у Кам'янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася». 1920 подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України. 1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921–1928 — вчителем школи імені Івана Франка. Могила Степана Васильченка Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Марко Черемшина (справжнє ім'я Іван Юрійович Семанюк) — український письменник і громадський діяч, адвокат, доктор права. Народився в селянській родині у селі Кобаки Косівського повіту Галичини, котра на той час була частиною Австро-Угорської імперії. "... Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи непридатний, для того просили управителя Казієвича, щоби мене приготовляв до гімназії... Дєдя мали дома дві шафи повні книжок і піддаючи мені по книжці, казали вечорами читати ті книжки голосно при вуйках і дєдевих знакомих. Читалося "Дністрову русалку", "Правду" за рік 1869, Федьковича, "Марусю" Квітки, Вовчка і видання "Просвіти" і якісь російські книжки... При тому читанню вуйки пригадували собі дещо цікавого із свого життя і оповідали годинами, чим рівно ж і я переймався." (із Автобіографії) В 1896 закінчив навчання в Коломийській гімназії і виїхав до Відня, щоб здобути фах лікаря. Однак платня за медичну освіту була така висока, що він змушений був відмовитись від неї та обрав більш дешеве навчання на правничому факультеті Віденського університету, який закінчив 1901 року. До 1912 року працював помічником адвоката у Делятині, а відтак — адвокатом у Снятині. У час Першої світової війни жив у рідному селі, а після її закінчення знову повернувся до адвокатської практики у Снятині. Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина». Упродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя», присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX століття. Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями Першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» тощо. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та інші.

His main English language profile can be found here Gregory Skovoroda His Russian language profile can be found here Григорий Сковорода