Український письменник і педагог. Народився в сім'ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888–1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині та Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. У часи вчителювання (1898–1904) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете». 1904 вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м. Дзержинськ Донецької області). 1906 заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в'язниці. 1908 хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати. Повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910–1914 — завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада». Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, був (до Лютневої революції 1917) командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915). 1919 жив у Кам'янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася». 1920 подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України. 1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921–1928 — вчителем школи імені Івана Франка. Могила Степана Васильченка Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1).

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в заміжжі Косач) — українська письменниця, драматург, публіцистика, громадська і культурна діячка, перекладачка, фольклористка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова. Народилася 30 червня (17 червня за ст. стилем) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць». Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів. Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок». Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Файл:Олена Пчілка (Косач-Драгоманова). 1910-ті.jpg Олена Пчілка. 1910-ті. У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу. У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року. Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

Prose writer and political activist. He was a member of the Austrian parliament from 1908 to 1918. Stefanyk's whole literary output consisted of 59 published novellas, most of them no longer than a couple of pages. In them he showed himself a master of a species of the short story genre, the Stefanyk novella, which is characterized by a succinct and highly dramatic form used to capture single crucial moments in the life of a hero. The dramatic quality of the novellas ensured their being successfully staged as plays by Volodymyr Blavatsky and adapted for film (Kaminnyi khrest, screenplay by Ivan Drach). The heroes of Stefanyk's stories are for the most part peasants from his native Pokuttia. Against the general background of poverty or war (in the later stories) Stefanyk showed his heroes in a universal dilemma, confronting the pain at the heart of existence. Stefanyk concentrated on capturing the turbulence of the soul, the inner agony, which revealed the psychological complexity of the hero. His characterizations were achieved through the speech of the characters. Words spoken became important not only for their meaning, but also for the elements of a story, which throws direct light on the character's emotional state, personality, social position, and degree of literacy. The special blend of the literary Ukrainian and the Pokuttian dialect created a flavor not easily duplicated or translated. Nevertheless, there have been several attempts to translate Stefanyk into Polish, German, and Russian. The French translation La croix de pierre et autres nouvelles appeared in 1975, and the following English translations have appeared: The Stone Cross (1971), Maple Leaves and Other Stories (1988), and some individual stories in anthologies.