Writer. In the years 1923–8 he belonged to the Kyiv writers' groups Aspys, Lanka, and MARS and contributed poetry to several Soviet Ukrainian journals. During his lifetime he published only two poetry collections, Dni (Days) in 1926 and Rannia osin’ (Early Autumn) in 1927; a third, Rivnovaha (Equilibrium), first appeared posthumously in an émigré edition in Augsburg in 1948. He also wrote the novel Neduha (Illness, 1928), which was banned from circulation shortly after its publication. Two of his plays, Profesor Sukhorab and U dvori na peredmisti (In the Courtyard in the Suburb), appeared in Zhyttia i revoliutsiia in 1929; a drama in verse, ‘Shkidnyky’ (Wreckers), was never published. He also translated Russian literature into Ukrainian and compiled (with Valeriian Pidmohylny) a dictionary of Ukrainian official phraseology (1926) and (with Vasyl Atamaniuk and Feliks Yakubovsky) an anthology of Ukrainian poetry (1930–2). Although Pluzhnyk was one of the finest Ukrainian poets of the 1920s (he has been compared to Rainer Maria Rilke), Party criticism was hostile to his contemplative, laconic, and frequently gloomy lyricism and depiction of revolutionary atrocities and Soviet reality. After his novel was banned from circulation, he published very little. In December 1934 he was arrested together with many other Ukrainian figures, and in March 1935 he was sentenced by a military tribunal to death by firing squad. The verdict was commuted to 10 years' imprisonment in the Solovets Islands in the White Sea, where he soon died of the tuberculosis that had afflicted him since 1926. He was rehabilitated posthumously in 1956, and editions of his collected poems were published in Kyiv in 1966 and 1988. An uncensored edition appeared in Munich in 1979. (Roman Senkus, Internet Encyclopedia of Ukraine)

Mykhaylo Semenko (Ukrainian: Миха́йло Семе́нко) was a Ukrainian poet, the prominent representative of the Ukrainian futuristic poetry of the 1920s. He is considered to be one of the lead figures of Executed Renaissance. He was a founder of futuristic groups Aspanfut, Komunkult, Nova Generatsiya. He was an editor in couple of almanacs and the journal "Nova generatsiya". As a poet Semenko wrote primarily for urban audiences. Semenko was arrested in 1937 and executed by NKVD during the Great Purge. In the mid-1960s he was rehabilitated.

Справжнє ім'я Павло Михайлович Губенко. Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст. Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Демократичні реформи Денікіна (Фелейтон. Матеріалом для конституції бути не може).» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919. В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!». Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний Перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли в 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Перший твір після концтабору — «Зенітка». Другий і останній період творчості був непростим для Вишні. Написав багато гуморесок про мисливство, які об'єднані в збірці Після закінчення Другої світової війни Остап Вишня також став членом редколегії журналу «Перець» і активним його співпрацівником.

Український радянський письменник-класик, лауреат Сталінської премії (1949). Народився 27 серпня 1902 року в селі Майєрове (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в селянській родині. Перший вірш «Море» надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка «Прекрасна Ут», 1927), далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). До теми революції в Україні, але під тиском критики з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції. До Великої Вітчизняної війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940). За війни Яновський був редактором журналу «Українська література» і військовим кореспондентом, в 1945 — кореспондентом на Нюрнберзькому процесі. Найвизначнішим твором Яновського повоєнного часу став роман «Жива вода» (1947). Гостро критикований за націоналізм, Яновський змушений був переробити цей роман згідно з принципами соцреалізму й перевидати його в далеко слабшому варіанті під іншою назвою «Мир» (1956). Твори Яновського, окрім багатьох поодиноких видань, кілька разів були видавані зібрано: «Збірка творів», І-IV (1931—1932); «Вибране» (1949); «Твори», І-II (1954); «Твори», І-V (1958—1959).

See Hryhoriy Kosynka Григорій Михайлович Стрілець (прибране ім'я — Коси́нка) (* 29 листопада 1899, Щербанівка — † 15 грудня 1934, Київ) — український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження». Жертва сталінських репресій. 1920–1922 навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів. У цей же час, 1920 року, стає членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. Гронівці виступали за оновлення мистецтва через долучення всіх найліпших здобутків, та серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм та футуризм. У літературно-мистецькому збірнику «Гроно» (1920) опубліковано три новели Косинки — «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». Уже після розпаду групи «Гроно», 1922 з'явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною. Середина 20-х років — час активної творчої праці й великої популярності у читачів. Олександр Ковінька згадував про це так: «У двадцяті роки оповідання Григорія Косинки — їй-бо, не перебільшую — з рук виривали». Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС (1923–1924). Листувався з В. Винниченком, Василем Стефаником. Останній називав його «своїм сином з Дівич-Гори» (назва гори над Дніпром поблизу Києва). У 1923 році в журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час перебував за кордоном. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією. У 1924 році познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Мешкало подружжя на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору, адже батько його дружини, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Їхнє помешкання часто ставало місцем зборів найталановитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою «Ланка» (з 1926 року — «Майстерня революційного слова»): Валер'ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка та інші. Особливо Косинка товаришував із останнім, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою. У цей час були опубліковані нові збірки письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання»(1928, 1929). Восени 1929-го року, у публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі». Після ліквідації літературних організацій у 1932 році був позагруповим. Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською «Мертві душі» М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран. У червні 1934 року, у Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами

Mykola Khvylovy (Ukrainian: Микола Хвильовий, Khvyl’ovyy) (December 13 [O.S. December 1] 1893 – May 13, 1933) was a Ukrainian writer and poet of the early Communist era Ukrainian Renaissance (1920–1930). Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection. In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution. A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1] After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.

Poet; recipient of the highest Soviet awards and orders; member of the VUAN and the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR (now NANU) from 1929; deputy of the Supreme Soviet of the Ukrainian SSR from 1938 and its chairman in 1953–9; deputy of the Supreme Soviet of the USSR from 1946; director of the Institute of Literature of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR in 1936–9 and 1941–3; and minister of education of the Ukrainian SSR in 1943–8. He graduated from the Chernihiv Theological Seminary in 1913. His first poems were in part influenced by Oleksander Oles, Mykola Vorony, and Mykhailo Kotsiubynsky. His first extant poem is dated 1906 (‘Synie nebo zakrylosia’ [The Blue Sky Closed]), and the first one published (‘Vy znaiete, iak lypa shelestyt'?’ [You Know How the Linden Rustles?]) appeared in Literaturno-naukovyi vistnyk in 1912. In 1913 Tychyna enrolled at the Kyiv Commercial Institute, and while a student, he worked on the editorial boards of the newspapers Rada (Kyiv) and Svitlo (Kyiv). Later he worked for the Chernihiv zemstvo administration. His first collection of poetry, Soniashni kliarnety (Clarinets of the Sun, 1918; repr 1990), is a programmatic work, in which he created a uniquely Ukrainian form of symbolism and established his own poetic style, known as kliarnetyzm (clarinetism). Finding himself in the center of the turbulent events during Ukraine's struggle for independence, Tychyna was overcome by the elemental force of Ukraine's rebirth and created an opus suffused with the harmony of the universal rhythm of light.