Марко Черемшина (справжнє ім'я Іван Юрійович Семанюк) — український письменник і громадський діяч, адвокат, доктор права. Народився в селянській родині у селі Кобаки Косівського повіту Галичини, котра на той час була частиною Австро-Угорської імперії. "... Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи непридатний, для того просили управителя Казієвича, щоби мене приготовляв до гімназії... Дєдя мали дома дві шафи повні книжок і піддаючи мені по книжці, казали вечорами читати ті книжки голосно при вуйках і дєдевих знакомих. Читалося "Дністрову русалку", "Правду" за рік 1869, Федьковича, "Марусю" Квітки, Вовчка і видання "Просвіти" і якісь російські книжки... При тому читанню вуйки пригадували собі дещо цікавого із свого життя і оповідали годинами, чим рівно ж і я переймався." (із Автобіографії) В 1896 закінчив навчання в Коломийській гімназії і виїхав до Відня, щоб здобути фах лікаря. Однак платня за медичну освіту була така висока, що він змушений був відмовитись від неї та обрав більш дешеве навчання на правничому факультеті Віденського університету, який закінчив 1901 року. До 1912 року працював помічником адвоката у Делятині, а відтак — адвокатом у Снятині. У час Першої світової війни жив у рідному селі, а після її закінчення знову повернувся до адвокатської практики у Снятині. Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина». Упродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» була надрукована низка оповідань, які склали першу книгу письменника — «Карби. Новели з гуцульського життя», присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX століття. Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями Першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» тощо. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та інші.

Prose writer and political activist. He was a member of the Austrian parliament from 1908 to 1918. Stefanyk's whole literary output consisted of 59 published novellas, most of them no longer than a couple of pages. In them he showed himself a master of a species of the short story genre, the Stefanyk novella, which is characterized by a succinct and highly dramatic form used to capture single crucial moments in the life of a hero. The dramatic quality of the novellas ensured their being successfully staged as plays by Volodymyr Blavatsky and adapted for film (Kaminnyi khrest, screenplay by Ivan Drach). The heroes of Stefanyk's stories are for the most part peasants from his native Pokuttia. Against the general background of poverty or war (in the later stories) Stefanyk showed his heroes in a universal dilemma, confronting the pain at the heart of existence. Stefanyk concentrated on capturing the turbulence of the soul, the inner agony, which revealed the psychological complexity of the hero. His characterizations were achieved through the speech of the characters. Words spoken became important not only for their meaning, but also for the elements of a story, which throws direct light on the character's emotional state, personality, social position, and degree of literacy. The special blend of the literary Ukrainian and the Pokuttian dialect created a flavor not easily duplicated or translated. Nevertheless, there have been several attempts to translate Stefanyk into Polish, German, and Russian. The French translation La croix de pierre et autres nouvelles appeared in 1975, and the following English translations have appeared: The Stone Cross (1971), Maple Leaves and Other Stories (1988), and some individual stories in anthologies.