Укр: Ліна Костенко Kostenko was born in a family of teachers. In 1936, she moved from Rzhyshchiv to Kiev, where she finished her secondary education. Lina graduated with distinction from the Maxim Gorky Literature Institute in Moscow in 1956. Following her graduation she published three collections of poetry in 1957, 1958, and 1961. These books became immensely popular among her Ukrainian readers, however they also forced her into publication silence as she was unwilling to submit to Soviet authorities. It wasn't until 1977 (16 years later) that her next major collection was published. She followed this with several more collections and a children's book called The Lilac King. In 1979 she followed with one of her greatest works the historical novel in verse, Marusia Churai, about at 17th century Ukrainian folksinger. Her most recent collection is Berestechko, a book length historical poem.

Ivan Malkovych is a Ukrainian poet and publisher. Born May 10th, 1961 in Bereziv Nyzhniy in Ivano-Frankivsk region. He graduated from the violin class of the Ivano-Frankivsk Music Academy and from the Faculty of Philology at the Taras Shevchenko State University of Kyiv. Ivan Malkovych has been the member of the Writer’s Union of Ukraine since 1986. He is the author of seven poetry collections: “The White Stone” (1984), “The Key” (1988), “Poems” (1992), “With an Angel on My Shoulder” (1997), “Poems for Winter” (2006), “All is Near” (2010, 2011 – 2-nd complemented edition), “The Plantain” (2013). Ivan Malkovych is the editor, compiler, author and a translator of dozens of books for children. “He is a man, maniacally devoted to the idea of “the Ukrainian book of especially good quality”. (The Book Review, №1, 2002). Poems of Ivan Malkovych have been translated into English, German, Italian, Russian, Polish, Bengali, Lithuanian, Norwegian, Georgian, Slovak, Slovenian languages.

Oleh Lysheha (Ukrainian: Олег Лишега) is a Ukrainian poet, playwright, translator and intellectual. Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.

Serhiy Zhadan (23 August 1974 in Starobilsk, Luhansk region, Ukraine) is a contemporary Ukrainian novelist, writer, essayist, poet, translator, musician and public figure. Among his most notable works are novels Depeche Mode (2004, translated into into English in 2013 by Glagoslav Publications), Anarchy in the UKR (2005, translation into English is yet to come), Voroshilovgrad (2010, translated into into English in 2016 by Deep Vellum Publishing) and Orphanage (2017, translation into English forthcoming in 2020 by Yale University Press) as well as collection of short stories and poems Mesopotamia (2014, English translation by Yale University Press in 2018). Please note that this English-language profile is intended for all own literary works of Serhiy Zhadan. For works of other authors translated into Ukrainian from a different language by Zhadan, please add both this profile (as a second author) as well as his Ukrainian-language profile: Сергій Жадан (as a third author)

Ukrainian profile: Іван Драч Ivan Drach was a Ukrainian poet, screenwriter, literary critic, politician, and political activist. Ivan Drach was born 17 October 1936, in Telizhyntsi, Kyiv Oblast, Ukrainian SSR. After finishing high school, Ivan Drach complied with military service, after which he studied in the Faculty of Language and Literature of Kyiv University from 1959-1963. At this time Drach visited the popular "Klub tvorchoyi molodi" ["Club for Creative Young People" (CCY)] and took part in literary evenings with reading of innovative poems. This creative way started in the period of Khrushchev thaw. Drach made his debut in 1961 with the publication of his poem-tragedy Knife in the Sun in the Kyiv literary newspaper. He worked in the newspapers "Literary Ukraine" and "Fatherland", as well as in the film studio O.P. Dovzhenko. In 1976, he won the USSR State Prize for his work, The Root and the Crown. In the aftermath of the 1986 Chernobyl disaster, Drach was involved in a growing movement of Ukrainian dissident intellectuals that demanded larger cultural autonomy for Ukraine and an honest conversation in the Soviet Union about the stalinist government's actions in Ukraine, particularly the Holodomor. After the beginning of Perestroika, he resumed contacts with dissident circles. Together with Vyacheslav Chornovil, Mykhailo Horyn, and a number of other Ukrainian activists, in 1989 he created Rukh or People's Movement of Ukraine, first official Ukrainian pro-reform organization. Ivan Drach was the first chairman of Rukh from September 8, 1989 to February 28, 1992. He was co-chairman of the NRU with Chornovil and Horyn from February 28 to December 4, 1992. In the spring of 1990, Ivan Drach was elected to the Verkhovna Rada from Artemivsk (№ 259) constituency by the 66.38% of voters. After retiring from his office in the NRU in late 1992, Ivan Drach retired from politics in 1994. He promoted the use of the Ukrainian language and whilst serving as Ukraine's minister of communication, he proposed wide-ranging measures, including setting quotas for Ukrainian-language broadcasts and tax breaks for Ukrainian publishing. At the 29 March 1998 elections to the Verkhovna Rada member Drach (NRU party) ran for parliament from Ternopil (№ 167) constituency and voting results (21.04% of the vote), the second time he was elected to Parliament. In the parliamentary elections of March 2002, Drach appeared in the Our Ukraine party at number 31. Thus, the third time he became a deputy. After a long dispute with the party leadership NRU, Drach in March 2005 left the party and joined the Ukrainian People's Party Yuri Kostenko. In the parliamentary elections of March 26, 2006, he was number 14 on the electoral list "Ukrainian National Bloc of Kostenko and the Ivy". But the bloc lost the election and Drach was not elected to Parliament. From August 1992 to May 19, 2000, he headed the Ukrainian World Coordinating Council. Other positions included the chairmanship of the Ukrainian Intelligentsia Congress and heading the Writers' Union.In 2006, he was awarded the title Hero of Ukraine. Ivan Drach died 19 June 2018 in Feofania Hospital, Kyiv, following an undisclosed illness. Drach requested to be buried next to the grave of his son Maksym in his native Telizhyntsi.

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (* 8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область — † 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник. Спочатку навчався у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.). Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст.. Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном). 1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховань розстріляних органами НКВД на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради). Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції їм. Т. Шевченка (м. Сміла). Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок: це побиття не було випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963 хвороба В. Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. У ніч з 13 на 14 грудня 1963 серце митця перестало битися.

один із найвизначніших українських поетів ХХ століття. Народився в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Навчався на акторському відділенні Київського інституту театрального мистецтва. Закінчив Інститут кінематоґрафії в Москві, де навчався у класі Олександра Довженка, який мав значний вплив на формування поета. М.Вінграновський — кіноактор, кінорежисер і сценарист. У Довженковому фільмі «Повість полум'яних літ» зіграв роль Івана Орлюка. Перші вірші опублікував 1958 року. Микола Вінграновський — автор поетичних книжок «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», роману «Северин Наливайко» та багатьох інших. Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський почав писати і прозу. У своїх повістях та оповіданнях «Первінка», «Сіроманець», «Гусенятко», «На добраніч», «Кінь на вечірній зорі», «У глибині дощів», «Літо на Десні» та інших він то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей зі світом звірів, птахів, рослин, з життям всього живого й «неживого» (власне, вся природа у М.Вінграновського вищою мірою жива). Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Вінграновський — постановник десяти художніх та документальних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, літературної премії «Благовіст», Міжнародної премії Фундації Антоновичів.

See Ivan Drach Poet, screenwriter, and political leader. Drach studied at Kyiv University (1958–61) and completed advanced scriptwriting courses in Moscow in 1964. He worked for a few years in the script department of the Kyiv Artistic Film Studio and on the editorial staff of Literaturna Ukraïna and Vitchyzna. His works have appeared in print since 1959. He has published the following collections of poetry: Soniashnyk (The Sunflower, 1962), Protuberantsi sertsia (Protuberances of the Heart, 1965), Poeziï (Poems, 1967), Balady budniv (Everyday Ballads, 1967), Do dzherel (To the Sources, 1972), Korin’ i krona (The Root and the Crown, 1974), Kyïvs’ke nebo (The Kyivan Sky, 1976), Duma pro vchytelia (Duma about the Teacher, 1977), Soniashnyi feniks (The Solar Phoenix, 1978), Sontse i slovo (The Sun and the Word, 1979), Amerykans’kyi zoshyt (American Notebook, 1980), Shablia i khustyna (The Saber and the Kerchief, 1981), Dramatychni poemy (Dramatic Poems, 1982), Kyïvs’kyi oberih (A Kyivan Amulet, 1983), Telizhentsi (1985), Khram sontsia (A Temple of the Sun, 1988), Lyst do kalyny (A Letter to a Viburnum Tree, 1990), and Vohon’ iz popelu (Fire from the Ashes, 1995). He has also written several scripts that have been used for films, including Krynytsia dlia sprahlykh (A Well for the Thirsty, 1967), Kaminnyi khrest (The Stone Cross), based on a short story by Vasyl Stefanyk, and Idu do tebe (I Am Coming to You) about the life of Lesia Ukrainka. Drach is also a recognized literary critic. Drach stood at the forefront of the Ukrainian literary revival initiated by the shistdesiatnyky (the ‘Sixtiers’). His poetry is noted for its originality, fresh imagery, complex metaphors, philosophical meditation, neologisms, and varied rhythm. Drach was criticized sharply for his departure from the canons of socialist realism, especially in the poem ‘Nizh u sontsi’ (Knife in the Sun, 1961), and for the satirical poem ‘Oda chesnomu boiahuzevi’ (Ode to an Honest Coward, 1963). He compromised with the regime in the late 1960s, and this proved detrimental to the quality of his later work. In the 1970s and 1980s he traveled abroad as an official Soviet cultural emissary. In the late 1980s Drach emerged as a prominent political activist in Ukraine. As head of the Kyiv organization of the Writers' Union of Ukraine he was instrumental in forging the coalition that created the Popular Movement of Ukraine (Rukh). He then headed Rukh: solely from 1989 to 1992 and then jointly in 1992. He was elected as a People's Deputy in 1990 and again in 1998 and 2002 and became the head of the Ukrainian World Coordinating Council at its founding convention in 1992. His works were printed in a two-volume collection in 1986 and studies of his life and work were written by Mykola Ilnytsky (1986) and Anatolii Tkachenko (1988 and 2000). A collection of speeches, essays, and addresses by Drach as well as interviews with him—all from the 1990s—appeared in 1997 as Polityka (Politics).

Ukrainian poet and Soviet dissident. І́гор Миро́нович Калине́ць (нар. 9 липня 1939, Ходорів) — поет і прозаїк, один із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Source: Wikipedia

Український поет, дитячий письменник та перекладач, укладач неформального часопису "Абаба-галамага". Один із небагатьох київських династичних поетів: його батько — поет Віктор Могильний, відомий як Віть Вітько. Мати — Аврелія Могильна, угорка з Ужгорода (звідси угорське ім'я Аттила). Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де згодом викладав. Також викладав на україністичних студіях у Варшавському університеті. Захоплювався перською мовою та культурою, яку вивчав у Таджикистані, У 1990-ті Аттила поволі відійшов від активної творчості. Поет несподівано помер у віці 45 років, відійшов уві сні.

Український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Калуші. Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла. Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990—1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Поміж цим займається художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки — «Kchenkitsch» (1990, Ів.-Франківськ), «Колекція» (1993, Ів.-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Власне, ті чотири роки новонавернений художник заробляє на життя своїми малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, Ю.Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 90-их років створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проекті «Адаптація». У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії». У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою (проводить фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»)[1], фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича. Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування. У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». Окрім роботи над виданнями, Іздрик продовжував працювати над редакцією «Четверга». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».