Part of Series
Іван Багряний — «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці» Постать Івана Багряного — одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві й громадянстві першої половини й середини ХХ ст. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним в еміграції, в діаспорі його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його кілька романів, за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч запізнілого) стало присудження йому посмертно, в березні 1992 року, найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Тараса Шевченка. Отже, Іван Багряний на сьогодні вже не є постаттю невідомою для читача в Україні. Однак нагадаємо деякі найзагальніші відомості про його життя і творчість. Іван Багряний (справжнє прізвище — Іван Лозов’ягін з роду Лозов’яг; псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання) народився 2 жовтня 1906 року в м. Охтирці. Деякий час навчався в Київському художньому інституті. Писати почав ще у школі, рано розпочав і систематичну літературну діяльність. Належав до літературного об’єднання «Марс» ( Майстерня революційного слова), яке обстоювало засади професійної кваліфікованості й намагалося чинити опір вульгарній партійній політизації літератури. Членами «Марсу» були Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, Д. Фальківський, М. Івченко, Г. Косинка, В. Підмогильний, Я. Савченко, Я. Качура — письменники дуже не схожі між собою, але майже всі яскраво талановиті; й майже всі вони були репресовані ще на початку 1930-х років. Іванові Багряному було лише 25, коли його заарештували (1932 р.; про обставини арешту, перипетії життя тих літ і ранню творчість докладно розповіли Дмитро Нитченко-Чуб у книжках «Люди великого серця» і «Від Зінькова до Мельбурна» та Григорій Костюк у «Зустрічах і прощаннях»). Але молодий поет устиг уже засвідчити свій небуденний хист збіркою віршів «До меж заказаних» (1929); поемою «Монголія» (1927), в якій образ далекої азіатської країни постав не у звично-екзотичному, а швидше в історіософському плані, а контраст величного минулого й жалюгідного сьогодення містив для українського читача прозорі алюзії; поемою «Аве Марія» (1929) з гімном бунтарству й запереченням духовного рабства (теж досить небезпечний на ті часи пафос); історичним романом у віршах «Скелька» (1930), який постав на основі місцевих народних переказів і «антирелігійна» спрямованість якого була формою викриття експансії російської православної церкви, її колонізаторської й русифікаторської ролі в Україні. Певно, саме неординарний характер творчості привернув увагу чекістів до молодого поета, як і його незалежна вдача та приналежність до запідозреного в нелояльності «Марсу». А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція. У всякому разі, Багряному інкриміновано його ймовірні погляди, як видно з його «Свідчень про свою контрреволюційну діяльність» (назву таким документам давали самі чекісти), що їх вперше опублікував у «Літературній Україні» (від 6 лютого 1992 року) дослідник творчості Івана Багряного Олександр Шугай. У цих зізнаннях Іван Багряний так викладає свої «ще не зовсім сталі» переконання: «1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мусять бути національними не тільки за формою, а й за змістом. Я — український письменник. 2) Національну політику розв’язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-от: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть у націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага й створено для неї кращі умови, за рахунок нашої російська культура домінує. Ми в неї в давній залежності. 3) В своєму культурному розвитку нам тре...
Authors
See also Ivan Bahriany Ворог радянського імперіалізму, якого не подужали енкаведисти. Письменник, якому на диво не заважала, а тільки допомагала політична заанґажованість. Іван Багряний – герой із яскравою, карколомною біографією: і творчою, і особистою, і політичною. Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних» У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька» 16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р. Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків". Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».
See also Іван Багряний Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky – twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically—he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied. Ivan Lozoviahin—Bahrianyi’s real surname—was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region. “I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,” and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,” Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.” His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,” the writer noted. In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher – he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas. In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,” where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories” in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.” Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS” (“Workshop of the revolutionary word”). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh”(To the limits ordered) was published, and in 1929 – the poem “Ave Maria,” was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka” (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.” With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,” was sent on a 5-year exile to the Far East. In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi” (“Garden of Gethsemane”) (1950). During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters” (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters” ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
