Margins
Бронебійна публіцистика book cover 1
Бронебійна публіцистика book cover 2
Бронебійна публіцистика book cover 3
Бронебійна публіцистика
Series · 3 books · 1861-2012

Books in series

Дві руські народності book cover
#1

Дві руські народності

1861

Микола Костомаров про ментальні особливості українців та росіян Микола Костомаров, поряд із Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, вважається одним із діячів українського національного відродження ХІХ століття. Росіяни також вважають його своїм. І дійсно, Костомарову належить чимало праць, як з історії України, так і Росії. Власне, це була людина, яка знаходилася на пограниччі двох культур - російської та української. Батько його був дворянином, етнічним українцем, предки якого походили з Волині. Мати належала до стану кріпосних і, судячи зі свідчень Костомарова, була росіянкою. Народився він на Воронежчині, де по сусідству жили українці й росіяни. Вже у дитинстві Костомаров міг спостерігати суттєві ментальні відмінності між цими двома народами. Це питання його серйозно цікавило, свідченням чого й стала робота «Дві руські народності», яка була опублікована в першому українському журналі «Основа» 1861 року. З огляду на політичні обставини, ця робота стала «terra incognita» при дослідженні спадку Костомарова. Вона, як правило, не видавалася, на ній не концентрували увагу дослідники. Занадто нетрадиційні викладалися в ній погляди - як для російської імперської, так і для радянської історіографії. Недостатньо звертали на неї увагу й українські нерадянські історики. А шкода... Костомаров зосереджує увагу на ментальних особливостях українців та росіян, на несхожості цих народів. Так, характеризуючи українців, він пише: «Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм - були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися». М.Костомаров намагався простежити, як здійснювалося формування ментальності росіян. Він вказував, що великий вплив на них мало монгольське завоювання, котре сприяло утвердженню в них переваги спільного начала над індивідуальним. «...Філософія великоросійська, - писав учений, - усвідомивши необхідність суспільної єдності і практичного жертвування особистістю, як умова будь-якої спільної справи, довірила волю народу волі своїх вибраних...» Погляди вченого на етнічні процеси у східнослов’янському регіоні були глибокими й базувалися на відносно об’єктивних дослідженнях. Великою мірою, ці погляди не втратили свого значення до дня сьогоднішнього. І зараз - час нарешті їх осмислити. Петро КРАЛЮК
Україна чи Малоросія book cover
#6

Україна чи Малоросія

2012

Микола Хвильовий: Бути українцем - справа не крові, а вибору Микола Хвильовий був не просто талановитим автором - справжньою зіркою та активним учасником літературного процесу 20-х років; з обдарованого літератора він виріс у першорядного мислителя, справжнього ідеолога, з високим рівнем національної свідомості. Його перехід від інтелігентського лібералізму зразка останніх десятиліть існування Російської імперії до переконаного націоналізму, що струмує в памфлетах «Україна чи Малоросія», «Масовізми - московський і ваш», «Московські задрипанки», означує початок формування на теренах молодої Української держави справжньої політичної нації, в якій бути українцем - справа не крові, а вибору. Добре розуміючи, що розвиток нації можливий лише через освіту (але не просвітянство!), Хвильовий пише: «Досить «фільствовати» - «дайош» свій власний розум! Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство, то не з метою припрягати своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою - за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо? Отже, - смерть достоєвщині! «Дайош» культурний ренесанс!» Пристрасне й гостре перо Миколи Хвильового, його полемічний спадок ще потребують глибших досліджень. Проте неможливо не вірити щирості його пориву, котрому він залишився вірним аж до останнього пострілу в скроню. Втіливши в оновленій українській літературі початку ХХ сторіччя зразки естетики високого модернізму, запропонувавши читачеві інтелектуальне художнє письмо, Хвильовий також мав активну громадянську позицію й без вагань афішував її. Силі вислову його памфлетів навіть тепер можуть позаздрити більшість сучасних колумністів. За цю силу, душевний вогонь і щирість він заплатив життям - і про це не можна забувати, читаючи його твори. Памфлет Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія» є надзвичайно актуальним сьогодні, коли українська нація знову постає перед необхідністю самовизначення. Формування цілісної ідентичності ніколи не є легким та швидким процесом. Особливо, якщо частина громадян, як це є у нас, не може з певністю солідаризуватися з національними цінностями. Хвильовий закликає позбутися комплексів малоросійства, тобто меншовартості, в умовах, коли лише спільний вибір бути українцями може врятувати від вторинності та затирання ролі нації на історичній мапі світу. Рішуче «дайош!» Хвильового має поставити кожного перед таким важливим і сьогодні вибором. І його «максималістична» європейськість - це, схоже, перспективний вихід для нас. Ростислав Семків
На новий шлях. Чому я не хочу вертатися до СРСР? book cover
#13

На новий шлях. Чому я не хочу вертатися до СРСР?

2012

Іван Багряний — «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці» Пос­тать Іва­на Баг­ря­но­го — од­на з на­йяс­кра­ві­ших і най­дра­ма­тич­ні­ших в ук­ра­їн­сько­му пись­мен­стві й гро­ма­дян­стві пер­шої по­ло­ви­ни й се­ре­ди­ни ХХ ст. Пе­рес­лі­ду­ва­ний і ка­ра­ний на бать­ків­щи­ні, в УРСР, він не для всіх ви­я­вив­ся ба­жа­ним і зруч­ним в еміг­ра­ції, в ді­ас­по­рі йо­го по­лі­тич­на по­зи­ція ста­ва­ла пред­ме­том не ли­ше за­пе­ре­чень, а й злос­ти­вих пе­рек­ру­чень та нак­ле­пів, а се­ред по­лі­тич­них суп­ро­тив­ни­ків зна­хо­ди­ли­ся й та­кі, що пог­ро­жу­ва­ли йо­му роз­пра­вою і вда­ва­ли­ся до за­со­бів кри­мі­наль­них. За­мов­чу­ва­ний в Ук­ра­ї­ні всі по­во­єн­ні ро­ки, він тіль­ки ос­тан­нім ча­сом став ві­до­мий чи­та­чам на бать­ків­щи­ні. Те­пер опуб­лі­ко­ва­но йо­го кіль­ка ро­ма­нів, за йо­го тво­ра­ми став­лять­ся філь­ми, з’яв­ля­ють­ся дос­лід­жен­ня про ньо­го. Ак­том спра­вед­ли­вос­ті й виз­нан­ня (хоч за­піз­ні­ло­го) ста­ло при­суд­жен­ня йо­му пос­мер­тно, в бе­рез­ні 1992 ро­ку, най­ви­щої від­зна­ки на­шої кра­ї­ни — Дер­жав­ної пре­мії Ук­ра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. От­же, Іван Баг­ря­ний на сьо­год­ні вже не є пос­тат­тю не­ві­до­мою для чи­та­ча в Ук­ра­ї­ні. Од­нак на­га­да­є­мо де­я­кі най­за­галь­ні­ші ві­до­мос­ті про йо­го жит­тя і твор­чість. Іван Баг­ря­ний (справ­жнє пріз­ви­ще — Іван Ло­зо­в’я­гін з ро­ду Ло­зо­в’яг; псев­до­нім об­ра­но, як при­пус­ка­ють, під впли­вом за­хоп­лен­ня тво­ра­ми Ми­ко­ли Хви­льо­во­го — в тек­стах йо­го улюб­ле­ний епі­тет «баг­ря­ний» ви­ра­жав ре­во­лю­цій­но-­ро­ман­тич­не по­ри­ван­ня) на­ро­див­ся 2 жов­тня 1906 ро­ку в м. Ох­тир­ці. Де­я­кий час нав­чав­ся в Ки­їв­сько­му ху­дож­ньо­му інс­ти­ту­ті. Пи­са­ти по­чав ще у шко­лі, ра­но роз­по­чав і сис­те­ма­тич­ну лі­те­ра­тур­ну ді­яль­ність. На­ле­жав до лі­те­ра­тур­но­го об’єд­нан­ня «Марс» ( Май­стер­ня ре­во­лю­цій­но­го сло­ва), яке обс­то­ю­ва­ло за­са­ди про­фе­сій­ної ква­лі­фі­ко­ва­нос­ті й на­ма­га­ло­ся чи­ни­ти опір вуль­гар­ній пар­тій­ній по­лі­ти­за­ції лі­те­ра­ту­ри. Чле­на­ми «Мар­су» бу­ли Є. Плуж­ник, Т. Ось­мач­ка, Б. Ан­то­нен­ко-­Да­ви­до­вич, Б. Те­не­та, Д. Фаль­ків­ський, М. Ів­чен­ко, Г. Ко­син­ка, В. Під­мо­гиль­ний, Я. Сав­чен­ко, Я. Ка­чу­ра — пись­мен­ни­ки ду­же не схо­жі між со­бою, але май­же всі яск­ра­во та­ла­но­ви­ті; й май­же всі во­ни бу­ли реп­ре­со­ва­ні ще на по­чат­ку 1930-х ро­ків. Іва­но­ві Баг­ря­но­му бу­ло ли­ше 25, ко­ли йо­го за­а­реш­ту­ва­ли (1932 р.; про обс­та­ви­ни ареш­ту, пе­ри­пе­тії жит­тя тих літ і ран­ню твор­чість док­лад­но роз­по­ві­ли Дмит­ро Нит­чен­ко-­Чуб у книж­ках «Лю­ди ве­ли­ко­го сер­ця» і «Від Зінь­ко­ва до Мель­бур­на» та Гри­го­рій Кос­тюк у «Зус­трі­чах і про­щан­нях»). Але мо­ло­дий по­ет ус­тиг уже зас­від­чи­ти свій не­бу­ден­ний хист збір­кою вір­шів «До меж за­ка­за­них» (1929); по­е­мою «Мон­го­лія» (1927), в якій об­раз да­ле­кої азі­ат­ської кра­ї­ни пос­тав не у звич­но-ек­зо­тич­но­му, а швид­ше в іс­то­рі­о­соф­сько­му пла­ні, а кон­траст ве­лич­но­го ми­ну­ло­го й жа­лю­гід­но­го сьо­го­ден­ня міс­тив для ук­ра­їн­сько­го чи­та­ча про­зо­рі алю­зії; по­е­мою «Аве Ма­рія» (1929) з гім­ном бун­тар­ству й за­пе­ре­чен­ням ду­хов­но­го раб­ства (теж до­сить не­без­печ­ний на ті ча­си па­фос); іс­то­рич­ним ро­ма­ном у вір­шах «Скель­ка» (1930), який пос­тав на ос­но­ві міс­це­вих на­род­них пе­ре­ка­зів і «ан­ти­ре­лі­гій­на» спря­мо­ва­ність яко­го бу­ла фор­мою вик­рит­тя екс­пан­сії ро­сій­ської пра­вос­лав­ної цер­кви, її ко­ло­ні­за­тор­ської й ру­си­фі­ка­тор­ської ро­лі в Ук­ра­ї­ні. Пев­но, са­ме не­ор­ди­нар­ний ха­рак­тер твор­чос­ті при­вер­нув ува­гу че­кіс­тів до мо­ло­до­го по­е­та, як і йо­го не­за­леж­на вда­ча та при­на­леж­ність до за­пі­доз­ре­но­го в не­ло­яль­нос­ті «Мар­су». А втім, під пі­доз­рою бу­ла вся ук­ра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція. У вся­ко­му ра­зі, Баг­ря­но­му інк­ри­мі­но­ва­но йо­го ймо­вір­ні пог­ля­ди, як вид­но з йо­го «Свід­чень про свою кон­трре­во­лю­цій­ну ді­яль­ність» (наз­ву та­ким до­ку­мен­там да­ва­ли са­мі че­кіс­ти), що їх впер­ше опуб­лі­ку­вав у «Лі­те­ра­тур­ній Ук­ра­ї­ні» (від 6 лю­то­го 1992 ро­ку) дос­лід­ник твор­чос­ті Іва­на Баг­ря­но­го Олек­сандр Шу­гай. У цих зіз­нан­нях Іван Баг­ря­ний так вик­ла­дає свої «ще не зов­сім ста­лі» пе­ре­ко­нан­ня: «1) Я му­шу пра­цю­ва­ти для ук­ра­їн­ської куль­ту­ри на­сам­пе­ред, і тво­ри му­сять бу­ти на­ці­о­наль­ни­ми не тіль­ки за фор­мою, а й за зміс­том. Я — ук­ра­їн­ський пись­мен­ник. 2) На­ці­о­наль­ну по­лі­ти­ку роз­в’я­за­но не до­сить вда­ло, вір­ні­ше, в цій спра­ві ба­га­то пе­рек­ру­чень, як-от: кеп­сько пос­тав­ле­но спра­ву з ук­ра­ї­ні­за­ці­єю, а ко­ли про це го­во­ри­ти, за­ки­нуть у на­ці­о­на­ліз­мі. По­тім ро­сій­ській куль­ту­рі на­да­єть­ся пе­ре­ва­га й ство­ре­но для неї кра­щі умо­ви, за ра­ху­нок на­шої ро­сій­ська куль­ту­ра до­мі­нує. Ми в неї в дав­ній за­леж­нос­ті. 3) В сво­є­му куль­тур­но­му роз­вит­ку нам тре­...

Authors

Ivan Bahrianyi
Ivan Bahrianyi
Author · 9 books

See also Іван Багряний Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky – twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically—he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied. Ivan Lozoviahin—Bahrianyi’s real surname—was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region. “I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,” and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,” Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.” His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,” the writer noted. In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher – he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas. In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,” where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories” in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.” Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS” (“Workshop of the revolutionary word”). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh”(To the limits ordered) was published, and in 1929 – the poem “Ave Maria,” was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka” (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.” With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,” was sent on a 5-year exile to the Far East. In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi” (“Garden of Gethsemane”) (1950). During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters” (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters” ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.

Іван Багряний
Іван Багряний
Author · 7 books

See also Ivan Bahriany Ворог радянського імперіалізму, якого не подужали енкаведисти. Письменник, якому на диво не заважала, а тільки допомагала політична заанґажованість. Іван Багряний – герой із яскравою, карколомною біографією: і творчою, і особистою, і політичною. Народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, з 1920р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС. У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних» У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька» 16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність. 16 червня 1938р. знову заарештовують. У 1944р. змушений був емігрувати в Німеччину, залишивши дружину з дітьми вдома. У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р. Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків". Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Nikolai Kostomarov
Nikolai Kostomarov
Author · 2 books

Russian Cyrillic profile: Николай Иванович Костомаров Historian, publicist, and writer. He graduated from the Voronezh gymnasium and then in 1837 from Kharkiv University. From 1844 to 1845 Kostomarov taught history at the Rivne and at the First Kyiv gymnasiums. In 1846 he was appointed assistant professor in the Department of Russian History at Kyiv University. That year, along with Vasyl Bilozersky, Panteleimon Kulish, Mykola Hulak, Taras Shevchenko, and others, he formed the Cyril and Methodius Brotherhood. In Knyhy bytiia ukraïns’koho narodu (Books of the Genesis of the Ukrainian People), Ustav Slov'ians’koho tovarystva sv Kyryla i Metodiia: Holovni ideï (The Statute of the Slavic Society of Saints Cyril and Methodius: Its Main Ideas), and two proclamations, Kostomarov formulated the society's program and basic ideas: Christian piety, democratic republicanism, a Ukrainian national renaissance, Ukrainian messianism, and Pan-Slavic federalism. In 1847 he was arrested along with all the other members of the society and sentenced to one year's imprisonment in the Peter and Paul Fortress in Saint Petersburg, followed by exile. Until 1856 he lived in exile in Saratov, serving as a chancellery clerk. Three years later he moved to Saint Petersburg, where he was appointed to the Chair of Russian History at the university. Because of his political involvements he had to resign his university position in 1862 and could not accept offers from other universities. From then on he devoted himself exclusively to research. Kostomarov wrote a number of fundamental works on the history of Ukraine in the 16th–18th centuries. Among them were Bogdan Khmel’nitskii i vozvrashchenie Iuzhnoi Rusi k Rossii (Bohdan Khmelnytsky and the Return of Southern Rus’ to Russia, 1st edn in Otechestvennye zapiski, 1857, vols 110–13; 2nd edn in 2 vols, 1859; 3rd edn in 3 vols, 1876), Ruina, istoricheskaia monografiia iz zhizni Malorossii 1663–1687 gg. (The Ruin: A Historical Monograph on the Life of Little Russia from 1663 to 1687, 1st edn in Vestnik Evropy, nos 4–9 [1879] and nos 7–9 [1880]), and ‘Mazepa i Mazepintsy’ (Mazepa and the Mazepists, in Russkaia mysl’ [1882–4]). These works are based on extensive documentary material that, as a member of the Saint Petersburg Archeographic Commission, Kostomarov collected in Saint Petersburg and Moscow archives and partly published in Akty, otnosiashchiesia k istorii Iuzhnoi i Zapadnoi Rossii (Documents on the History of Southern and Western Russia, 10 vols, 1861–78). He also wrote a series of books on Russian history. His historical monographs and articles were published by the Literary Fund in Saint Petersburg. Its last edition of his works, in eight volumes, came out in 1903–6. He was the author of Russkaia istoriia v zhizneopisaniiakh eia vazhneishikh deiatelei (Rus’ History in the Biographies of Its Important Figures, 1874–6), which was devoted mostly to Ukrainian historical figures. This work was translated into Ukrainian and published in the journal Pravda and separately under the title Rus’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiholovnishykh diiateliv (1875–7), then republished as Ukraïns’ka istoriia v zhyttiepysakh ïï naiznamenytnishykh diiachiv (1918). Kostomarov was the founder of the populist trend in Ukrainian historiography. He believed that the purpose of the historical sciences was to describe the past of human communities. In his historicophilosophical studies, such as ‘Mysli o federativnom nachale v drevnei Rusi’ (Reflections on the Federative Principle in Ancient Rus’), ‘Dve russkie narodnosti’ (Two Rus’ Peoples), and ‘Cherty narodnoi iuzhnorusskoi istorii’ (Characteristics of Popular South-Rus’ History), which were all published in Osnova (Saint Petersburg), nos 1–3 (1861), and in his journalistic articles, such as ‘Pravda moskvicham o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Muscovites), ‘Pravda poliakam o Rusi’ (The Truth about Rus’ for Poles), and his letter to the editor of Kol

Mykola Khvylovy
Mykola Khvylovy
Author · 13 books

Mykola Khvylovy (Ukrainian: Микола Хвильовий, Khvyl’ovyy) (December 13 [O.S. December 1] 1893 – May 13, 1933) was a Ukrainian writer and poet of the early Communist era Ukrainian Renaissance (1920–1930). Born as Mykola Fitilyov in Trostyanets, Kharkov Governorate to a Russian laborer father and Ukrainian schoolteacher mother, Khvylovy joined the Communist Party in 1919. In the same year he became the chief of local Cheka in Bohodukhiv povit. He moved to Kharkiv in 1921 and involved himself with writers connected to Vasyl Blakytny and the paper Visti VUTsVK (news from All-Ukrainian Central Executive Committee). In 1921, he also published his first poetry collection. In 1922, he began to focus more on prose writing. His initial collections Syni etiudy (Blue Etudes, 1923) and Osin’ (Autumn, 1924) generated approval from critics like Serhiy Yefremov, Oleksander Biletsky, Volodymyr Koriak, Yevhen Malaniuk and Dmytro Dontsov. His impressions of the work as a CheKa officer are reflected in his 1924 novel "I (Romance)", the hero of which - the head of the local Cheka - sentenced his mother to death in the name of the ideals of the revolution. A brief member of the literary organization Hart, Khvylovy later became critical of it and the organization Pluh and became a key leader of the VAPLITE organization of Ukrainian "proleteriat" writers. Because of Stalin's repressions against his friends in the pro-Ukrainian Communist movement, Khvylovy committed suicide on 13 May 1933 in front of his friends in his apartment in Kharkiv. His suicide note said: "Arrest of Yalovy - this is the murder of an entire generation ... For what? Because we were the most sincere Communists? I don't understand. The responsibility for the actions of Yalovy's generation lies with me, Khvylovy. Today is a beautiful sunny day. I love life - you can't even imagine how much. Today is the 13th. Remember I was in love with this number? Terribly painful. Long live communism. Long live the socialist construction. Long live the Communist Party."[1] After his death, his works were banned in the Soviet Union and because of his symbolic potency were mostly not permitted until near the end or after the collapse of the Soviet Union.

548 Market St PMB 65688, San Francisco California 94104-5401 USA
© 2026 Paratext Inc. All rights reserved