Part of Series
Микола Зеров (1890–1937) – ключова постать в історії національно-культурного Ренесансу 1920-х рр. Літературознавець, лідер «п’ятірного грона» поетів-неокласиків, полеміст, блискучий перекладач, київський Золотоуст, чиє ораторське мистецтво справедливо вважається неперевершеним, «живе срібло», за визначенням друзів, – усе це грані однієї творчої особистості. «Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка є дослідженням історії життя цієї незвичайної людини. Проникливий аналіз різних аспектів творчості Зерова поєднується із увагою до культурного й суспільно-політичного контексту 1910–1930-х років, до літературно-мистецького середовища Києва того унікального часу. Ведучи вільну від академічних надмірностей оповідь, покликану актуалізувати традицію «повісті минулих літ», автор органічно використовує рідкісні архівні матеріали, раритетні періодичні видання і документи. Його «пошуки утраченого часу» – це спроба максимально наблизити до нас події й обличчя тих«різьбярів», які, попри «підлі і скупі часи», прагли піднести українське художнє слово на «справжні верхогір’я».
Author
Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Мєчнікова та аспірантуру, лишився на кафедрі радянської літератури та літератури народів СРСР. У 1979 році був прийнятий до Спілки письменників України. У 1984 році переїхав з родиною до Кіровограда (нині – Кропивницький), куди його запросили викладачем на кафедру української літератури Кіровоградського педагогічного інституту імені Пушкіна (нині – Центральноукраїнський державний університет імені Винниченка). Пізніше Володимир Євгенович очолив у цьому університеті кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. Крім викладацтва він був обраний головою обласної організації Спілки письменників України. І з головою поринув у дослідження літературної мапи краю та творчості пов’язаних з ним письменників: Марка Кропивницького, братів Тобілевичів, Євгена Маланюка, Юрія Яновського, Костя Шимановського. Особливе місце в цих дослідженнях зайняла постать Володимира Винниченка. У 1992 році Панченко навіть поїхав до Франції, в містечко Мужен, де 17 останніх років свого життя мешкав Винниченко. Крім спогадів Володимир Євгенович привіз колекцію особистих речей письменника, які передав до обласного краєзнавчого музею. У жовтні 1998 року Панченко захистив у Київському університеті імені Шевченка докторську дисертацію на тему «Творчість Володимира Винниченка 1902-1920 років у генетичних і типологічних зв’язках з європейською літературою», а в 2004 році видав книжку «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок». Наприкінці 1980-х Панченко долучився до національно-демократичних процесів, які охопили Україну. В 1990-му році його обирають до Верховної Ради України, де він входить до «Народної ради» разом з Ігорем Юхновським, Левком Лук’яненком, Дмитром Павличком, Лесем Танюком, В’ячеславом Чорноволом та ін. На його долю випало історичне голосування 24 серпня 1991 року Акта про державну незалежність України. У 2001 році Володимир Панченко прийняв запрошення Києво-Могилянської академіі, де працював на кафедрах філології і літературознавства. З 2002 по 2007 рік обіймав посаду віце-президента з навчальної роботи. У жовтні 2002 року став засновником і шеф-редактором інтернет-видання «ЛітАкцент». У 2014 році увійшов до ініціативної групи «1 грудня». Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. На жаль, у 2018 році у нього діагностували онкозахворювання. Попри хворобу, до останнього напружено працював: протягом 2018-2019 років одна за одною вийшли його книги: «Повість про Миколу Зерова», «Літературиний ландшафт України. ХХ столітя», «Сонячний годинник. Книга пілігрима» (2-ге видання). Помер 14 жовтня 2019 року. Похований в селі Олексіївка Кропивницького району.
