Ганна Барвінок (справжнє ім'я Олександра Білозерська) — українська письменниця, фольклористка, мемуаристка та активна зберігачка літературної спадщини Пантелеймона Куліша. Народилася у Борзні, але потім сім'я переїхала на недалекий хутір Мотронівка. Навчалась у приватних пансіонах на Полтавщині. Товаришувала з Тарасом Шевченком. Її чоловіком став Пантелеймон Куліш. Писати оповідання з народного життя під псевдонімом Ганна Барвінок почала 1847 року, у Варшаві, під час шлюбної подорожі. Її твори публікувалися під псевдонімом «Гуляй вітер» або «Нечуй-Вітер». Перу Ганни налажеть такі твори: «Хатнє лихо», «Жіноче бідування», «Батькова помилка»,«Перемогла», «Молодича боротьба». Особливо колоритні оповідання «Русалка», «Квітка з сльозами, сльози з квітками», «Лихо не без добра», «Восени літо». Використовуючи чернігівські й полтавські говірки, знання сільських звичаїв та фольклору, створила драму «Материнська помста». У 1887 року у Львові в першому феміністичному альманасі України «Перший вінок», виданому Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, опубліковано два оповідання Ганни Барвінок.

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в заміжжі Косач) — українська письменниця, драматург, публіцистика, громадська і культурна діячка, перекладачка, фольклористка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова. Народилася 30 червня (17 червня за ст. стилем) 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць». Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів. Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок». Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Файл:Олена Пчілка (Косач-Драгоманова). 1910-ті.jpg Олена Пчілка. 1910-ті. У 1890-х роках жила в Києві, у 1906–1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908–1914), «Газету Гадяцького земства» (1917–1919). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу. У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року. Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

Lesya Ukrainka (born Larysa Petrivna Kosach-Kvitka (February 25, 1871 – August 1, 1913) is one of is one of Ukrainian literature's foremost writers, best known for her poems and plays. She also was an active political, civil, and feminist activist Among her most well-know works are poems collections «On the wings of songs» (1893), «Thoughts and Dreams» (1899), «Echos» (1902), epic poem «Ancient fairy tale» (1893), «One word» (1903), plays «Princess» (1913), «Cassandra» (1903—1907), «In the Catacombs» (1905), «Forest song» (1911). Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка 13 лютого 1871, — 19 липня 1913) - українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Серед найвідоміших праць письменниці збірка поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), та п'єси «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911). Source: EN/UA Wikipedia

Українська письменниця, громадська діячка та активістка в галицькому жіночому русі. Вона закінчила гімназію у Львові, а також вчителювала в селах Жовтанці та Честині, нині Кам'янка-Бузького району Львівської області. Протягом 1890 року переїхала на Буковину, а з 1900 по 1944 рік жила в селі Новосілка-Костюкова на Тернопільщині. Климентина активно підтримувала зв'язки з Іваном Франком та Наталією Кобринською, зберігши листування та спогади про ці взаємини. Її дружба з Франком тривала майже 20 років, а їхні стосунки мали відтінок невзаємного кохання. Після загибелі чоловіка, священика О. Боярського, у 1944 році Климентина переїхала до села Бабинці на Тернопільщині. Її творчість включала вірші, оповідання, а також поему «Звичайна історія». Вперше твори Попович були опубліковані в феміністичному альманасі Наталії Кобринської «Перший вінок» у 1887 році, де вийшли поема та ліричний вірш. Її літературні роботи друкувались у часописах «Зоря», «Діло» та «Літературно-науковий вісник». У 1990 році вийшла збірка творів Климентини Попович у Львові, упорядкована Петром Баб'яком.

Олеся Бажанська (Ольга-Олександра Бажанська) — українська піаністка, фольклористка, письменниця, громадська діячка та рання феміністка. Вона народилася 30 грудня 1866 року у Львові в родині священика, композитора та фольклориста Порфирія Бажанського. Олеся стала першою професійною піаністкою в Галичині і була активною учасницею жіночого руху. Навчалася музиці у батька та Івана Гуневича, а також закінчила Львівську учительську семінарію у 1885 році. Викладала гру на фортепіано в різних населених пунктах. У 1891 році вона стала однією з організаторок музично-хорового товариства «Боян» у Львові. Бажанська активно виступала як піаністка на концертах товариства, акомпанувала Соломії Крушельницькій та іншим відомим співакам. Бажанська була також фольклористкою, збирала народні пісні та прислів'я, які увійшли до збірників, зокрема до «Галицько-руських приповідок» Івана Франка та «Русько-народні галицькі мелодії». Вона перекладала твори польського письменника Владислава Оркана та публікувала свої власні літературні твори, зокрема повість «5.V 1891» та новелу «Кіндрат». Вона була однією з перших українських феміністок, що активно заявила про проблеми жінок-інтелігенток. Померла 15 липня 1906 року в Закопаному, похована у Львові на Личаківському цвинтарі.

Українська лікарка, освітянка та феміністка, перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині та перша українка Галичини, яка здобула медичну освіту в університеті. Вона стала першою гінекологинею в Галичині та однією з перших лікарок, що використовувала променеву терапію для лікування онкології. Окуневська також ініціювала створення курсів для сестер милосердя та акушерок, уклала словник української медичної термінології та сприяла заснуванню першої лікарської профспілки в Галичині. Окрім медичної практики, Окуневська активно займалася просвітницькою діяльністю та літературною роботою. Її твори з’являлися в першому жіночому альманасі «Перший вінок», де вона під псевдонімом Єрина опублікувала оповідання та розвідки з народного життя. Софія була близькою подругою Ольги Кобилянської та підтримувала зв’язки з іншими видатними діячами того часу, зокрема, з Іваном Франком та Василем Стефаником. Завдяки своїй професійній діяльності та ерудованості, Окуневська здобула визнання серед науковців та культурних діячів, а її внесок у розвиток української медицини та культури став вагомим для галицького суспільства.

Леся Українка, справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач-Квітка; 13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський, Волинська губернія, Російська імперія - 19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Тифліська губернія, Російська імперія) - українська поетеса, письменниця, перекладачка. Яскрава представниця українського революційного романтизму та критичного реалізму. Писала в найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, драмі, прозі, публіцистиці; працювала в галузі фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу); брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій "На крилах пісень" (1893), "Думи і мрії" (1899), "Відгуки" (1902), поемам "Стара казка" (1893), "Одне слово" (1903), драмам "Бояриня" (1913), "Кассандра" (1903-1907), "У катакомбах" (1905), "Лісова пісня" (1911) та іншим.

Катерина Довбенчук, народжена Павлик, стала однією з перших жінок-авторок, що внесли свій вклад у збереження гуцульської етнографії в кінці XIX століття. Її діяльність привертає увагу через унікальний соціальний контекст: незважаючи на неписьменність та обмежений соціальний статус, вона стала частиною культурного руху того часу, зокрема через участь у альманасі «Перший вінок». Катерина народилася не пізніше 1852 року в селі Монастирське, на Косівщині, в родині хліборобів і ткачів. Перший раз вона вийшла заміж за Василя Довбенчука, а вдруге — за Михайла Греччука. Катерина пережила важку втрату, коли її дев’ятирічна донька померла від хвороби, що залишило глибокий слід у її житті. Її етнографічна розвідка «Дівка й княгиня, народні обичаї в Косівщині», яку вона передала своєму брату Михайлу Павлику, була опублікована в альманасі. Ця праця розкриває звичаї та традиції взаємин молоді в гуцульському середовищі, зокрема щодо залицянь та дівочого етикету. Вона звертає увагу на роль жіночого одягу, ритуалів і символів, які відображали статус та соціальну поведінку дівчат. Етнографічні матеріали Катерини не лише мають історичну та культурну цінність, але й є важливим свідченням культурної та гендерної ідентичності гуцулів. Усі її роботи були сильно обмежені її соціальними умовами, однак це не зменшує важливості її внеску в розвиток української етнографії. Довбенчук є символом жінки, яка, незважаючи на труднощі та обмеження того часу, здатна була зробити значний внесок у збереження культурної спадщини свого народу.

Уляна Кравченко (справжнє ім'я Юлія Шнайдер) — українська письменниця, поетеса, учителька та активістка жіночого руху кінця XIX — початку XX століття. Народилася 18 квітня 1860 року в Миколаєві (нині Львівська область), в родині урядника. Вивчала педагогіку в Львівській учительській семінарії та працювала вчителькою на Львівщині та Дрогобиччині. Кравченко здобула популярність завдяки поезії, що мала громадсько-політичний, патріотичний та феміністичний характер. Її перша поетична збірка «Prima vera» (1885) була написана під впливом Франка, а збірка «На новий шлях» (1891) закликала жінок до активної участі у суспільному житті. Вона співпрацювала з численними українськими виданнями, де публікувала свої твори. Особливе місце в її творчості займають твори для дітей, зокрема збірки «Проліски», «В дорогу», «Лебедина пісня» та інші. У 1920-х роках Кравченко також писала ліричні вірші та працювала над перекладами з європейських поетів. Вона була активною учасницею жіночого руху, співпрацювала з феміністичними виданнями, такими як «Перший вінок». Її творчість відзначалась патріотизмом, глибокими роздумами про долю українського народу та його боротьбу за національну незалежність. Поетеса померла 31 березня 1947 року в Перемишлі, де й похована.

Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) Українська письменниця кінця XIX — початку XX століття, активна діячка української культури. Народилася в Херсонській губернії в родині священника, здобула освіту в Одесі і почала педагогічну діяльність. Творчість розпочала в 1885 році, публікуючи вірші та оповідання в періодичних виданнях. Писала у різних жанрах, серед яких вірші, оповідання, п'єси, казки та нариси, часто висвітлюючи селянську тему та революційні події. Особливу популярність здобули її поезії в прозі та дитячі твори. Вона активно співпрацювала з українськими музикантами, зокрема з Миколою Лисенком, на лібретто якого створила кілька дитячих опер. Дніпрова Чайка також працювала в періодичних виданнях Західної України, зокрема феміністичних, і видавала цикл «Морські малюнки». Захворівши в 1909 році, письменниця продовжувала писати лише до 1920 року. Твори Дніпрової Чайки залишають важливий слід у культурному розвитку української літератури того часу.

Ольга Гузар-Левицька — українська громадська діячка, активістка жіночого руху в Галичині, перекладачка та публіцистка. Народилася в родині священика Дмитра Гузара в Завалові. Її братом був Лев Гузар — дід блаженнійшого Любомира Гузара, що підкреслює значну культурну спадщину родини. Ольга активно брала участь у національному русі, сприяючи розвитку української культури. Вона підтримувала релігійні та соціальні ініціативи, складала значні пожертви для церков і бідних, а також заснувала степендійний фонд в «Просвіті». Відомо, що вона активно співпрацювала з Іваном Франком, що підкреслює її важливу роль у культурному та громадському житті того часу. Її перші твори, зокрема оповідання «На чужині» та «Правдива пригода», були опубліковані в альманасі «Перший вінок» у 1887 році, що привернуло увагу критиків, зокрема Франка. Ольга також перекладала українською мовою драматичні твори. Вона була відомою фігурою в українському культурному середовищі та залишила значний слід у розвитку національної літератури та громадської діяльності.

Українська письменниця та активістка жіночого руху. Народилася в родині священника, отримала домашню освіту, а згодом закінчила виділову школу. Навроцька стала однією з авторок першого жіночого альманаху України «Перший вінок», виданого Наталею Кобринською та Оленою Пчілкою. Її оповідання «Попався в сіть» отримало схвальну рецензію Івана Франка, який жалкував, що її талант залишився нереалізованим через сімейні обов’язки. Вона брала активну участь у громадському житті, співпрацювала з діячами та писала для преси.

Ольга Франко (уроджена Хоружинська) була українською письменницею, перекладачкою, громадською діячкою та публіцисткою, активною у підтримці культурного розвитку України в кінці XIX та на початку XX століття. Вона була не тільки талановитою жінкою, але й важливою фігурою в житті свого чоловіка, Івана Франка. Вона активно долучалася до громадської діяльності, зокрема співпрацюючи із Іваном Франком у створенні журналу "Життя і Слово", а також в альманасі Наталії Кобринської "Перший вінок". Ольга допомагала Франкові в літературній праці, часто перекладаючи твори з різних мов. Вона залишила великий внесок у літературу, зокрема через розвідки та переклади. Її життя було нелегким, з численними матеріальними труднощами та непорозуміннями з частиною галицького суспільства, що не прийняло її після одруження з Франком. Після численних випробувань, включаючи психологічний розлад, Ольга померла в 1941 році, залишивши після себе важливу частину історії української культури.